На радість відведено мало часу

Старого гуцула зустрів я колись,
Спитав навмання, так, для виду:
— І скільки на світі ви вже прожили,
Скажіте, признайтеся, діду.
Спинився старий, посміхнувся у вус:
— Ну що, я не буду вгинаться,
Признатись нікому про це не боюсь
—Прожив, як по правді, днів двадцять.
— Та що ви? Та вам недалеко до ста,
Навіщо звернули на жарти?
— Ні, тут арифметика зовсім проста
— Послухай, осмислити варто.
День перший, коли я із війська прийшов,
А другий — як стрінув Аничку.
Була в нас велика і вірна любов,
Як мовлять — одразу й навічно.
І третій, як хату свою збудував,
Про це пам’ятаю і нині.
Світилась красою і мисників, й лав,
І добрим лицем господині.
Четвертий – це сталось якраз восени,
–Коли народився синочок…
Якщо по порядку – було три сини
І троє смерічечок-дочок.
А потім женив роботящих синів —
Пішла голопуза малеча…
Отак набереться двадцяточок днів.
А інше усе — колотнеча.
Дідок підморгнув, собі далі пішов,
Кептарик натягши на плечі…
Я довго стояв, онімілий немов,
Не змігши нічим заперечить.
Розмову цю мудру в собі понесу,
Щоб знову вона нагадала:
На радість відведено мало часу.
Ой Боже, як мало, як мало…
В. Крищенко