Українська хата

ПІЧ
Традиційна сільська піч поступово відходить в історію. Хід цивілізації нестримний і, мабуть, невідворотний, тому нев­довзі про неї дізнаватимуться тільки з художніх творів. Та генетична пам’ять завжди повертатиме нас до доброго вог­ню в печі родинної хати, біля якого народжувались і ви­ростали цілі покоління наших предків.
Піч у функціональному розумінні з’явилась дуже дав­но: ця назва загальнослов’янська. Вона зв’язана з слова­ми "печера і пещись, попеченіє". Печера, склепіння якої освітлене виблисками вогнища, і піч — поняття одного родового значення.
Дім вважався житлом лише з того часу, коли спалахував у печі вогонь. Можливо тому до прийняття християнства піч завжди була своєрідним центром, головним місцем, до якого тяжіло все у хаті. З прийняттям християнства вог­нище «віддало» частину своїх функцій покуттю, де завжди вішали ікони і стояв стіл.
Піч— це насамперед вогонь, вогнище. А воно в оселі ві­дігравало роль не лише «осередку» тепла, а й духовну, згуртовуючу. Звідси метафора: родинне вогнище. Вогнище на тій стадії було свого роду символом непорушності сім’ї, його збірним пунктом і свя­тинею. З розпадом великої сім’ї серединне вогнище пере­містилось до стіни.
Тут, біля вогню, часто громадилася родина і сусіди. Вели оповіді про минуле й сучасне, скла­дали легенди, думи, прислухаючись до цвіркунів, яких ототожнювали з духами предків.
Ще в дохристиянські часи на Русі був звичай укладати шлюб біля родинного вогнища. Котрийсь із батьків звер­тався до молодих з побажанням: «Нехай вогонь поєднає». У весільний комплекс входив також обряд прощання молодої з батьківським вогнищем і прилучення її до того, яке палає в оселі молодого. При цьому вона брала з дому жарини.
У пізніші часи під час заручин старостам і нареченій належить стояти ближче до печі. Перші намагалися потай виколупати з печі шматочок цеглини чи обмазки і покласти до кишені, щоб сватання вдалося. А дівчина того вечора не відходила від печі й колупала комин, ніби благаючи захисту. У деяких районах під час сватання дівчина ховалася на печі. Якщо вона не погоджувалася вийти заміж за того, кого їй пропонували, то до кінця сватання залишалася там.
На Чернігівщині був звичай вимітати піч не кочергою, а віником, щоб молоді заможно жили. Після похорону тримаються за піч, щоб не боятись по­кійника, для очищення. Домовий теж любить піч та, як гадали, має в ній своє місце. Отож у помешканні не можна було лихословити, Що відбилося у прислів’ї: «Сказав би, та піч у хаті».
Вогонь в печі вважався священним: господиня повин­на ставитись до нього лагідно, з повагою, про нього не можна казати нічого поганого, у нього не можна плювати або кидати що-небудь нечисте, з ним не можна бавитися.
Отже, без перебільшення можна стверджувати, що для сільських людей хата і піч уособлювали у собі увесь світ. Хата надавала людині не тільки притулок від непогоди, але й створювала їй умови для повсякденного існування, де відновлюються сили, визріває натхнення. Тут віками формувалися родинні стосунки, створювалася своєрідна психологічна атмосфера, свій мікроклімат, де людина відпочиває, працює, харчується, осмислює своє буття та взаємини з навколишнім світом.