Русалки голубими очицями світять

 

                           За вікном сипле сніг. Ото стою, дивлюся і пісеньку дитячу про лисичку-господиньку мугикаю. Пам’ятаєте, там останні слова: « …А щоб краща, а щоб краща була моя хатка, я у ліс ходила, квіточки збирала». Ну, і звісно, хатку прикрашала. І ми прикрашали. Яких тільки не збирали! Запахло як…Закольорилося – аж голова обертом.

Перші – анемони. Їх виглядали найбільше. Хоч мати-й-мачуха першійша по ровах жовто блимала і грицики в проталинах тремтіли білими пелюстками – саме козодра– це по-нашому анемони –сповіщала, що ще геть зовсім трішечки, і почнеться справжній розмай. Стіл, підвіконня, на яких вона красувалася в двохсотграмовихгранчаках чи пів літрових банках, ставалимісцем весни й тепла. Ніжний аромат виганяв з хати дух мокрих валянок, підгнилого картопляного ростя, маслянистої сажі з коминів. А ще, як виявилося, підіймав квочок із кубел.

Нанесла якось я того білого дива з лісу, понаставляла у себе скрізь ще й  бабу Наталку надумала ощасливити. Прибігла, впихнула в алюмінієвий кухлик, швиденько на вікно примостила та й всілася чекати, коли господиня у хату ступить, дякуватиме. А баби все нема й нема. Раптом двері – геп! Влітає чорна та лиха і з порога:

–       А хто гето квочку з кубла зогнав? Холєру б вашуй матери! Лєтає по

задворку, шо дурна!

         Я зіскакую з лави:

–       Не я, я в хліві не була!

Бабин погляд лиш на мить зупиняється на мені. Сама жрвучко

прямує повз, відчиняє рами, і мої анемони разом з кухликом летять на зораний город.

–       Ти принесла?

–       Я.

–       Ларисочко, я тоби казала, шо квочка на яйца сіла?

–       Казала.

–       То навушо ти козодри в хату нанесла!?

Я ніяк не могла пов’язати квіти із квочкою, а судячи з бабиної поведінки

– той зв’язок таки був, тому щиро відповіла:

– Щоб гарно… щоб пахла…

–  Запаметай, дітя, раз і назавше: квочка в двори – ніякої козодри в хаті!

–  А чого?

–  Того! Кажу, шо не можна – значить не можна! Іді і забери. Викинь десь

далєко. І подівіса, чи тая зараза знов не злєтіла.

Мабуть, жодного разу в житті я так не переживала, вилупляться курчата чи ні, і скільки їх буде. Тож йдучи по барвінок чи ромашки, попередньо виясняла, чи не налякають ті квіти курку.

Коли ж зібралися з Нінкою по волошки, за звичкою забігла запитати.

– Яки волошки в Русальний тиждень?

Баба Наталка пересушувала в дворі полотно, хустки, зимову одіж.

– Ніхто послєТруйци тиждень в полє не йде. Русалки в гету пору з води вихоят і по житах-пшеніцахкошаца: спевают, танцуют, покотом качаюца. Кого побачат – хапают і до смерті лоскочут. Людіна вмирає, а потомеки оживає, але стає тожеть русалкою. Дажетьєслі і нема їх, то тульки ти в їхні слід ногою ступиш – так і потягне тебе сіла невидіма. І не зоглєдіса, як сама до їх прибежиш.

Я стояла з роззявленим від здивування ротом, а ззаду за сукенку мене смикала Ніна.

– Ідітелучетраскавок пошукайте, мо’ яка поспила.

Подружка щось шепотіла на вухо й волокла мене геть.

– То вона, Лариско, бреше, шоб ми жита не топталі. Пашлі-пашлі. – сказала вже в повний голос, коли вибралися за фіртку.

До колгоспного поля дійшли швидко.Краса довкола! Сонце заливає ниву теплом і світлом. Небо високе-висове, синє-синє. Жайвір  їм осанну виспівує. Та так натхненно і врочисто, що аж ми розмови стишили. А згодом і зовсім повмовкали. Стали біля зеленої стіни запахущої, слухаємо, синіх очей волошкових видивляємося.

– Он там і там є, – шепочу і тикаю пальцем, – рви. А я піду понад краєм далі.

– Стуй! Разом пуйдемо! – Мало не крикнула подружка.

Жайвір завмер,  чорною стрілою униз фурнув. Образився певно, що перебили.

Ніна ж  швидко, на пальчиках забігла в жито, висмикнула волошки і миттю назад.

– А чому це ти на пальчиках?

– Ну, тож баба казаласлєди…

– А ти що казала? Що бреше. Боїшся?

– Нічого я не боюса! То так… шоб ноги не поколоть!

– Тож не постерні. – Підсміююся.

А сама теж чомусь розхвилювалася. Від села далеко. Хоч би який пес голос подав. Пообіддя, спека, всі відпочивають. Певно, і русалки теж… Тому й боятися нічого! Ото скраю пройдемося…

– Лариско! Дівіса!

Я попрямувала поглядом за Ніниною рукою. Неподалік, за метрів два від нас, стебла вилягли, а від тої галявини углиб поля тягнулися три ледь помітні стежечки.

– Гето, мусіть, вони тут когось зловилі, залоскоталіда йповолоклі…

Ми стояли незворушно. Та що ми. Здавалося, весь світ завмер. Промені зависли на пів дорозі до землі, і враз потемніло. Вітер не дув, а просто вкляк за спиною, плечі холодив.

– То коні.– Видавила з себе.

Голос звучав так тихо, що навіть я була не певна: сказала, чи лише подумала.

Але лице товаришки просвітліло. Значить, сказала.  І вже впевненіше:

– Місько знову напився і не встеріг. От вони сюди забрели, покачалися й пішли пастися через поле на луг. Можемо і ми поле обійти, на лузі волошок пошукати.

– Нє!

Ніна вибігла на дорогу.

– Мені ши треба сьвіням кропиви нажать, посудок не мити на пліті стоїт, вода не наносяна. Маті з калхозаприде– вліпит по перше число.Пашлідодоми.

У мене теж жижки трусилися, але в душі зраділа, що повернутися домів запропонувала не я. Бо ж завтра чи післязавтра, згадуючи наш похід, товаришка не скаже, що то я боягузка. Що через мене ми не назбирали квітів.

– Ходім.

Взялися за руки і почимчикували до села. Вигрітий порох випурхує між пальців. Не змовляючись, пришвидшуємо ходу. Геть поруч закричала іволга.

– Лариско, правда ми не боїмоса?

– Не боїмося… не боїмося… не боїмося! – лопотіли босі ноги дорогою, аж виляски над полем, аж жито розхвилювалося. Русалки голубими очицями світять:

– А де ж ті сміливиці?Де?..

…Я лисичка, я сестричка не сиджу без діла…

Ну от, і сніг перестав…

текст Оленка Лотоцька, фото картини Олега Шупляка