Творчість чи матеріалізм?

Солнце не знает правых. 
Солнце не знает неправых. 
Солнце светит без цели кого-то согреть.
 Нашедший себя подобен солнцу.
Японская пословица

Якось по поверненні в рідне місто…

Під час вечірньої прогулянки, Соломія зустріла давнього знайомого, місцевого архітектора Андрія.

— Привіт, Соломія! Радий тебе бачити! Поспішаєш?

— Привіт, Андрій! Та ні, гуляю… для мене зараз у Львові все якось по новому відкривається, я знову закохуюсь в це місто, в його історію, атмосферу. До речі, саме навчання у Варшаві допомогло мені переосмислити Львів, ті привілеї, що мають львів’яни… — Соломія замислилась. А потім пояснила, — От я відчуваю до Львова те, наче я була закохана, долею була полишена десь далеко в часі та просторі від мого кохання та ось, я знову поруч і я все ще кохаю

— Хм… здається, ти романтична особа… не бажаєш зараз піти до кіноклубу? Показувати будуть наче інтелектуальне кіно… Нічний потяг до Лісабону зветься.

— Авжеж! Я справжній кіноман! — а потім, заглядаючи йому в очі, — Залюбки складу тобі компанію! — беручи його під руку, тихо промовила — Сподіваюсь, фільм таки глибокий…

            Вони швидко дістались кав’ярні, де по вівторках проводився кіноклуб. На вході, біля дверей були написи польською, що збереглися ще за часів Речі Посполитої. В середині Соломія помітила стенд з листівками. Серед написів «гіркувато-солодкий спогад про айстро-угорський Львів» були печатки «Сто років Львівській кав’ярні». На стіні, в рамочці, вислів Флобера: «Смак кави прекрасний, але не зрозумілий. Потрібно навчитися розуміти і любити його, тільки за такої умови можна насолоджуватися ним у повній мірі». Поруч висіли морські пейзажі, та старі модернові картини. Весь інтер'єр кав’ярні був витриманий в стилі польського модерну 1900 років, досить скромно і вишукано — небагато меблів, антикварні люстри, дерев’яний різьблений креденс ще з тих часів. Все це створювало домашній затишок та камерну атмосферу…

— Соломія, чим тепер займаєшся у Львові? Як тобі тут після Варшави?

— Я вчусь писати книгу… а так, мені добре у Львові, я стомилась від Києва за 5 років. В Варшаві були приємно, зараз часто згадую Польщу, свої мандрівки до Гданська, Вроцлава, Познані, Бидгощі… якось Польща для мене відкрилась по іншому, ніж я собі уявляла до подорожі.

— Цікаво! Про що хочеш написати книгу?

— Про людину, що шукає себе в житті, що втратила в автокатастрофі чоловіка, якого кохала біля двох років, з яким в неї мало бути весілля…

— Тож, вона загубила себе після втрати коханого?

— Здається… та вона сильна… старається все те всередині переживати…

— Тобто, ховає? — перепинив її Андрій.

— Продовжує жити, працювати… занурюється в роботу. — не звертаючи увагу на його питання, продовжує Соломія. — Вона працює в продажах. Багато подорожує… багато в неї друзів, і, зрештою, вона розчиняється в тій суєті життя, через якийсь довгий час вона зустрічає чоловіка, який дуже нагадує їй загиблого коханого, бо вони обидва належать до творчих особистостей.

— То про що книга?

— Про конфлікт творчості і буденності, — повертаючись до Андрія, відповідає вона. — Я намагаюсь віднайти те місце, де вони перетинаються… і що так сильно їх різнить… і чому так часто творчих людей не розуміють звичайні люди… ой, та багато всього!

В цю мить світло згасло та розпочався довгоочікуваний фільм.

Андрій ще деякий час думав про те, що розповідала йому Соломія:

«Її історія нагадує її власне життя…»

Через деякий час він відчув, наче хтось записує та перечитує його думки. І після того повністю занурився у кінострічку, де герої поволі набували сенсу.