Пошук свободи. Поезія Володимира Шилана
Вірші прокидаються, коли починаєш по-особливому чути такі звичні голоси шелесту листя, шурхоту коліс авто, кроків перехожих, коли починаєш по-особливому бачити все, що бачив безліч разів до того. Коли вірші стукають у двері серця – розумієш, що нічого не повторюється, а живе вічно, дозволивши тільки раз відчути його присутність.
Вірші бувають невправні. Такі, наче пташенята, які щойно з’явилися на світ і не вміють літати. Але вони справжні. Читаючи такі вірші доводиться звертати увагу не на вишукані образи, досконалі ритми та багаті рими, а на емоції, які автор заклав у текст. Ці емоції справжні і виявляють вміння автора відчувати поезію світу.
Наприкінці минулого року вийшла друком збірка віршів Володимира Шилана – архітектора за фахом, художника за покликанням, поета за світовідчуттям. Життя автора закінчилося 1988 року, коли йому було 26. Як розповідає упорядник збірки Ігор Трач, за три дні до смерті Володимир Шилан залишив рукопис своєму колезі і товаришу Тарасові Лозинському. 1998 року цей рукопис потрапив до рук І. Трача, який тоді був шеф-редактором Альманаху українців Європи «Зерна». У пана Ігора виник задум видати цей рукопис окремою книгою за назвою «Найвище, що ціню – свободу». Майбутня збірка не раз анонсувалася у книгах Бібліотеки «Зерен», добірка віршів з цього рукопису публікувалася на сторінках альманаху «Зерна» у 2002 році. Впорядкована збірка залишалася у рукописному варіанті через брак коштів. Ігор Трач зізнається, що хотів видати цю книгу тому, що вірші з рукопису зачепили за живе: «у них є цікаві образи та художнє мислення, нешаблонність, безпосередність, що межує з невправністю, незахищеність, наче автор голий перед світом».
Якби ця книга вийшла друком тоді, коли була написана – у 80-х роках минулого століття, вона би гармонійно влилася у тодішню молоду літературу поетів-вісімдесятників. Володимира Шилана з поетами його покоління споріднює щирість вияву емоцій у віршах, гострота світовідчуття, опозиційність до тодішньої ідеології, яка знеособлювала людину. Поезія цього автора дуже індивідуалістична, що тодішньою владою не схвалювалося.
«Найвище, що ціню – свободу»… – писав В.Шилан. Але самої свободи у віршах немає, є лише її пошук, гостре відчуття її екзистенційної необхідності. Автор шукає свободу трохи у містиці, трохи у релігії, у самому собі й поза собою, у стосунках з іншими, у коханні, але найбільше у кольорах – вони були для Шилана наче знаками з того величного світу свободи:
«З’явився світ чарівний і німий,
лише від зіткнень кольорових хвиль
тріщала рама…
Я злякано дививсь
і почувавсь малий
і ниций
перед
кольорами.»
Любов до кольорів помітна у віршах цього автора, вона втілюється у цікаві образи:
«Зорі золоті – синь і глибина:
прощавай.
Поміж твоїх вій,
наче ковила –
сталь.»
«У небо золото богиня вилива,
холонуть краплі, в хмари застигають,
і ківш багряний за рубіж ховає».
У збірці поєднується філософська, інтимна та соціальна лірика. Часто автор несподівано трактує звичні теми та образи:
«Горять мости,
я обпалив повіки,
підносячи вогонь…
За ними – ти
і наші гори, і любов,
і ріки,
горять мости…
Дим розійшовся, але руки
брудні аж чорні – змить.
Та враз закляк,
пісень забутих звуки
із-за ріки почулися на мить.»
«Образ, як спасіння,
спускається на праведних крилах.
Стихають в храмах ниці голосіння,
і діти
воскресають
на хрестах.»
«і трохи дивно,
немов голий
стоїш перед дзеркалом,
а воно пусте.»
Пошук свободи перетворюється у пошук сенсу, який виявляється невловимим і нематеріальним: «Ідол – час, а собор – то душі». Невловима і поезія:
«Поезію візьми в дорогу за собою –
хай крила виглядають з рюкзака.
В пустелі хай розіллється рікою
і островом нам стане у морях.
Поезіє, не спи, погано коли душі
в роботі і вині, і просвіту нема,
і все життя таке. – Ми рюкзаки потрусим,
лиш пір’я
знайдем в рюкзаках.»
Comments
Post a Comment